Оригинал взят у
freya_victoria в Ліна Костенко "Повернення Шевченка"Заслання, самота, солдатчина. Нічого.
Нічого - Оренбург. Нічого - Косарал.
Не скаржився. Мовчав. Не плакав ні від чого.
Нічого, якось жив і якось не вмирав.
Вернувя в Петербург, і ось у Петербурзі -
після таких років такої самоти! -
овацію таку йому зробили друзі! -
коли він увійшов. І він не зміг іти.
Він прихилився раптом до колони.
Сльоза чомусь набігла до повік.
Бо, знаєте... із каторги в салони...
не зразу усміхнеться чоловік.
"Возвращение Шевченко"
Забрит в солдаты, в ссылке, сам. Пустяк.
Пустяк и Оренбург, и Косарал.
Не ныл. Молчал. Не плакал. Не размяк.
Пустяк, ведь как-то жил, не умирал.
Вернулся в Петербург - оваций гром -
Спустя десяток одиноких лет! -
Раздался, только он вошел в салон.
И шага сделать не сумел поэт.
Он прислонился тяжело к колонне.
И слезы покатились из-под век.
Конечно... после каторги в салоны...
не сразу улыбнется человек.